########################################
Цеглина сумувала.
Її брали завидки.
Вже кілька місяців як вона прокинулась від кам’яного сну і тепер чека ла свого часу, ледь тримаючись на краю фасада старовинного будинку, на самому вершечку фріза.
Вчора вона бачила, як сусідня цеглина вдало зістрибнула униз. Вдало. Коло місця, де вона впала, швидко зібралась юрба – подивитись на людину, яку прибило цеглою. Але не всім цеглам так щастить: деякі чекають роками, щоб отак впасти. Але чекати треба. Інакше...інакше можна було знову засну ти і вже – назавжди.
І цегла чекала.
Сонце виглянуло зза вікна, прицілилось і влучно бахнуло йому в за крите око.
Він прокинувся. Але очей не відкрив і навіть не ворухнувся, просто зда лося, ніби в мозку увімкнули світло. Сон шмигнув у якийсь темний закуток і розчинився. Він так само не ворушився.
...Якщо стоїш – стій якщо сидиш сиди головне не ворушись так казали китайці жовті китайці як тюльпани мімози відразливі жовті мімози у Булга кова вона про них казала як дивно ти теж зустрів мене вперше з жовтими квітами як мімози сонце жовте я бачу навіть із закритими очима воно давить на очі...
Він різко підвівся і зірвав ковдру. Голова яснішала. Так, він усе згадав: що за день і що він має сьогодні зробити. Та про сьогоднішнє побачення ду мати не хотілося, він свідомо його боявся. Хоча не було нічого страшного. Анічогісінько. Елементарне освідчення в коханні, не більше і не менше. Але чому ж йому не хотілося думати про це?
Згадалась остання прогулянка кілька днів тому. Рандеву. Вона промо вила це з французькою вимовою, вийшло смішно. Він, здається, ще здивува вся про себе: чому рандеву, якщо їхня прогулянка побаченням не була? Ну, нехай. Рандеву, так рандеву.
Вони йшли узбережжям моря і мовчали. Сонце висіло низько, ледь три маючись на обрії, і чіплялось променями за скелі і берег. Скелі – занадто пи шно сказано. Так собі, берегові валуни. Але вони чомусь вважалися дуже ці кавими і рідкісними, тож поверхня їхня нагадувала чернетку, в якій хтось тренувався у складанні любовних листів. “Тут були Міша і Даша” або оригі нальніше: “Я помню чудное мгновенье...” і підпис “Вася”. Та закохані при
ходили і приходили, знаходили вільні валуни і залишали на сторіччя пам’ять
про себе.
Вони йшли повз ці пам’ятки людської банальності, інколи читали на писи і разом сміялися. Вони були друзями, а це, ви ж розумієте, більше за любов.
Так він думав ще учора.
Він вів її в одне місце, відоме, певно йому одному. Це було майже диво – цілі, нетронуті нічиєю рукою камені. Вони утворювали дуже затишну бух точку, закриту і відгороджену від берега високою грядою валунів. Коли юнак з дівчиною підійшли до води, захлопала в долоні і станцювала щось на зразок...
...Якийсь химерний вальс ні вальс не пасує до моря це було щось... неві доме нікому те що не існувало до неї і що вона створювала самим своїм існу ванням я знав завжди що вона несе лише нове вона є нове і залишиться но вою кожної миті вона кружляла піднявши руки до згасаючого сонця а черво ний захід обіймав її ноги у воді а вона сміялася яке гарне місце як ти його знайшов воно буде нашою таємницею еге ж?
Еге ж...
Дивися який захід ніколи не бачила такого неба такого сонця такого моря яка краса такі кольори я таких не бачила навіть у фламандців Ох вона зналася на фламандцях а йому це слово нагадувало фланель фланелеві брю ки...
Брюки, так, брюки. Як він міг забути! В нього ж немає брюк, а він не піде засвідчуватися у коханні у джинсах, ні. Кінопроектор спогадів згас і він повністю прокинувся. Щоденна ранкова передсніданкова рутина (митись, бритись…) з’їла їй сорок п’ять хвилин і заспокоїлась. Він раптом проказав:
– Вимкніть світло! Будуть показувати спогади.
І сам злякався свого голосу, так відчужено, високо, одиноко звучав го лос в майже порожній квартирі. Майже, тому що був ще він сам. Кінопроек тор загудів, закрутились бабіни.
...Вона рвучко обернулась і вхопила його за руку, потягла за собою в воду. Хвиля холодила ноги. Війнув бриз, крякнула чайка. Ще раз. Мов пла кала. Від сонця лишився кусень. Червоний, якяк сонце при заході – він, принаймні, не міг порівняти з чимось його колір і сказати точніше. Вони до вго так стояли, тримаючись за руки, здалеку схожі на закоханих.
Але вони не були закохані. Так він тоді думав.
Коли сонце зайшло, руки розпались ніби самі по собі, і вони пішли до міста. Що було потім, він погано пам’ятав...здається, нічого значного: вони ходили яскраво освітленими вулицями недалеко від берега. Заходили в якісь бари, потім знову бродили – до ночі, до глибокої темряви, до того часу, коли зірки вже не посміхаються з неба, а холодять зір...Тоді він провів її додому. І все.
Але...Ні, не все.
Він ще згадав...коли вони проходили повз вуличних портретистів, поба чили невеликого чоловічка в старому клоунському наряді. На його плечі си дів папуга і підозріло оглядував перехожих то одним, то другим оком. В руці хазяїн папуги тримав табличку, яка сповіщала, що за деяку оплату папуга ви тягає “щасливі квиточки” з пророцтвом. Він купив один для неї і один для себе. У неї випало, здається, велике кохання, а от йому...А, згадав:
ВАМ НА ГОЛОВУ ВПАДЕ ЦЕГЛА
Вони довго сміялися, а клоун, певне, образившись, сказав, що його па пуга каже лише правду, і пророцтва завжди збуваються. Та юнак не звернув на це уваги...
Тоненько свиснув чайник. Хлопець ніби знов прокинувся. За кілька хвилин чашка чаю закінчила ранок.
Настав день.
Цегла здригнулась. Вона відчула, що десь на іншому кінці міста поча лося те, що може закінчитися тут, саме під нею. Тепер цеглина бачила свою жертву, знала, коли вона буде йти під нею.
І чекала.
На пальці вип’ялась крапелька крові – він вколовся шипом червоної троянди з букету, який щойно купив. Він зупинився і провів пальцями по до лоні. Кров’на доріжка, прочерчена на долоні, була кольору того заходу сон ця. Він хмикнув і швидко пішов далі.
Півгодини тому він купив брюки, пішов додому, переодягся і нарешті зважився глянути на годинник. Пів на четверту, тож є півтори години на роз думи. В голову нічого не лізло. Він був щасливий. Настільки, що не хотів і пальцем ворухнути, щоб не змінити ненароком щось. Його кохання (о, він знав, що ЦЕ – кохання!) було повним і щирим. Взаємність його не цікавила, вона була навіть зайвою. Він називав себе егоїстом: чотири дні, як він знав про свою любов і ще нікому про це не казав. Щастя для одного – нечесно. І він призначив побачення.
Вони приятелювали вже місяців зотри. Познайомилися випадково: вона збила його з ніг, коли він ніс жовті тюльпани комусь на день народжен ня. На другий день вони зустрілись так само випадково і разом провешта лись до вечора. Потім це стало звичкою. Вони стали друзями. Ні, ви не зро зуміли – стали СПРАВЖНІМИ друзями. А це велика різниця.
Домовились зустрітися у невеличкому сквері біля старого музею, який з висоти п’яти поверхів споглядав навкруг. Її завжди цікавив декор фасаду, вона була дизайнером. На півдорозі він згадав, що вчора біля музею загину ла людина – цеглина розтрощила якомусь перехожому голову. Він здригнув ся. Згадав папугу і його пророцтво.
ВАМ НА ГОЛОВУ ВПАДЕ ЦЕГЛА
Замотав головою і ледь від того не спіткнувся. В нього дрижали руки. З усієї сили запхнув тривогу вглиб себе, зверху кинув усякого хламу і прикра сив щастям. Виглядало непогано. Він заспокоївся.
...Вона запізнювалась. Останні п’ятнадцять хвилин він щодвіхвилини давав собі ще дві хвилини на чекання. Ну все. Вона не прийде.
Він повільно йшов парапетом музею, раз у раз оглядаючись. Йшов ду же тихо, тягнув час і свої нерви вічним: “А може все ж вона...”
Цегла напружилась. Кожним своїм атомом вона відчувала його рухи, рухи ЛЮДИНИ, ЩО ЙТИМЕ ПІД НЕЮ. Він наближався. Цеглина ще раз перевірила траєкторію. Ось так. Трошки вправо. Ось. Тепер залишилось кіль ка хвилин чекати і потім зібрати усі сили й кинутися вниз. А інакше...Сон, мертвий сон, як було до того, як вона прокинулась. Сон, в якому одне видін ня: руки і обличчя будівельника, який встановив її тут. Все. А ще – запах це менту.
З пальця несподівано знов пішла кров. Собака, якийсь дворняга, раптом заскулив, стоячи між ним і стіною, а потім потрусив геть, зовсім полюдськи обертаючи морду з нажаханими очима.
...Ну де ж вона?! Де?!
Настав її час. Цегла видихнула все повітря зі своїх пор і приготувалась. Чесно кажучи, вона не знала, навіщо це робить. Просто вона – цеглина на верху старого будинка. Вона має впасти. Така в неї роль. Цегла напружилась сильніше і цемент легко відліпився від неї. Вона підібрала задні кути до пе редніх, зігнулась чи не в трубку, вся – шматок якоїсь енергії і сили.Ось за раз, зараз...
Вона зібрала всі сили...
Стри...
– Чекай! – дівчина бігла парком.
Він від несподіванки випустив з рук букет троянді різко обернувся до неї. Ступив крок. До неї. До кохання.
...бок!
Цегла вже летіла вниз, коли почула той злощасний крик. Вона стріпну лась, але... “Пізно!” – зрозуміла вона. Її знов не пощастило.
Він почув позаду стук і шарудіння червоних цегляних грудочок по ас фальту. Обернувся. Шматки цегли лежали серед трояндових пелюстків, зда лось на мить – кровоточили. Дівчина підбігла і обійняла його за шию. І все, що повинне було бути сказаним, було сказано.
Він забув про цеглу і пелюсткову кров.
Десь у місті прокинулась цеглина.
Вона сумувала. Її брали завидки...
Статистика
Наша команда
Активные участники
Новые пользователи